Відгуки Машаду де Ассіс. Посмертні записки Браса Кубаса

«Я не жив, я існував, і це було моє найбільше досягнення». З такою фразою заходиш у «Посмертні записки Браса Кубаса» Машаду де Ассіса і одразу розумієш: ось це буде щось геть незвичне.

Уявіть собі зав'язку. Оповідач уже помер, і саме звідти, з того боку, він спокійнісінько береться писати свої мемуари. Тобто перша ж сторінка це присвята, написана покійником. Далі він гуляє часом туди-сюди, перескакує, звертається до тебе особисто, обриває розділ на півслові, бо йому так заманулось. Я спершу думала, що заплутаюсь, а навпаки, ця гра затягує, бо ніколи не знаєш, що автор утне на наступній сторінці.

А головне сам Брас Кубас. Відвертий антигерой, ледар, людина, яка прожила життя ні про що і чудово це усвідомлює. Він розповідає про свої романи, амбіції, дрібні підлості з такою іронічною байдужістю, що ти то регочеш, то раптом ловиш гірку правду про людську природу взагалі. Ні тобі каяття, ні моралі в лоб, просто чесний погляд на те, які ми насправді буваємо дрібні й смішні.

Машаду де Ассіс один із найбільших бразильських письменників, і після цієї книжки розумієш чому. Кажуть, його манера нагадує Лоренса Стерна й трохи Кафку, ця сама гра з формою, ця сатира. І при цьому написано легко, без важкого академізму, читається на диво швидко як на класику XIX століття.

Це не просто роман про життя і смерть, це таке тонке запрошення задуматись, а що ти сам по собі залишиш. Щось вагоме чи теж просто «існування»? Якщо любите класику, яка не нудить, а підморгує тобі через півтора століття, дуже раджу. Книга українською, яку точно варто мати на полиці.