А ви боїтеся клоунів? Після цього точно
Малий Джорджі, паперовий кораблик, дощ і рука, що тягнеться з каналізації. З цієї сцени починається «Воно» Стівена Кінга, і знаєте, після неї я перестала спокійно дивитися на зливові решітки.
Але ось що цікаво. «Воно» це насправді не про монстра. Це про дитинство, про страх, про дружбу, яка одна тільки й рятує. Зграя хлопчаків і дівчат проти давнього зла в подобі клоуна Пеннівайза, а паралельно ті самі діти вже дорослими. Кінг сплітає два часи так, що сторінки гортаєш самі собою.
Містечко Деррі він виписав до того детально, що здається, наче сам там жив і кожен дім тобі знайомий. Персонажі живі, зі своїми страхами, в них віриш.
Цеглина страшна, не буду брехати, місцями нічна. Класика жахів, яку варто прочитати хоч раз. Тільки не на ніч.
Але ось що цікаво. «Воно» це насправді не про монстра. Це про дитинство, про страх, про дружбу, яка одна тільки й рятує. Зграя хлопчаків і дівчат проти давнього зла в подобі клоуна Пеннівайза, а паралельно ті самі діти вже дорослими. Кінг сплітає два часи так, що сторінки гортаєш самі собою.
Містечко Деррі він виписав до того детально, що здається, наче сам там жив і кожен дім тобі знайомий. Персонажі живі, зі своїми страхами, в них віриш.
Цеглина страшна, не буду брехати, місцями нічна. Класика жахів, яку варто прочитати хоч раз. Тільки не на ніч.
