Відгуки Патрік Мелроуз. Трохи надії

До серії про Патріка Мелроуза я підступався довго, чесно. Знав, що теми там важкі, що це не про розважитись на вечір, і все відкладав. І дарма відкладав, як виявилось.

«Патрік Мелроуз. Трохи надії» Едварда Сент-Обіна це вже третя частина пенталогії, і саме в ній, як на мене, нарешті з'являється те, чого так бракувало в перших двох книгах. Дихання. Просвіт. Сама назва натякає, і вона не обманює.

Сент-Обін пише з фірмовою холодною іронією й такими гострими спостереженнями про аристократичну Англію, що інколи хочеться зупинитись і перечитати фразу просто від захвату формулюванням. Він продовжує копати ті самі теми, що проходять крізь усю серію: дитячу травму, залежність, болісний пошук себе. Але якщо раніше це було суцільне падіння в безодню, то тут герой ніби вперше намацує ґрунт під ногами.

Це не екшн і не швидке чтиво. Це повільне, дуже глибоке занурення у внутрішній світ людини, де майже нічого не відбувається зовні, зате всередині буря. Місцями було по-справжньому боляче читати, бо в Патрікові впізнаєш щось своє, якісь власні способи втечі й самообману.

Серію, до речі, екранізували в популярному серіалі з Бенедиктом Камбербетчем, і не дарма, матеріал того вартий. Але книга, як завжди, глибша. Дорослим, хто любить серйозну психологічну прозу зі складними, неідеальними персонажами, дуже раджу. Для мене це чтиво місцями працювало майже як терапія: воно тихо доводить, що навіть у найтемнішому періоді життя завжди є за що зачепитись. І це, мабуть, головна причина прочитати.